Виявляється, у фразі "I had taken her home" слово "home" означає не "вдома", а "додому". Варвари, варвари...

А ще вони раз за разом заставляють мене повторювати: "I have became a woman". Хм...
Їду маршруткою. Поряд дві жінки-вчительки розмовляють між собою — українською. Розмовляють і розмовляють. Тут в молодшої з них дзвонить телефон і вона якийсь час балакає по-російські з якоюсь своєю тіткою. А як закінчує, то далі ці дві вчительки продовжують свою розмову російською — так само невимушено, як до того говорили по-нашому.
Штудіюю бусурманську мову на duolingo.com. І питає воно мене переклад фрази "A cup of coffee". А дай, думаю, вчергове перевірю, як добре воно знає українську — зроблю не зовсім стандартний переклад. Пишу: "Горня кави". А воно й відповіда:

"Ви використали неправильне слово.
(а правильно було би)
• Філіжанка кави
• Чашка кави"

Знає, тварюка, чимало — але з дивними пробілами :-)
Пише Павло Балабанов: "Говори правильно: не "русскоязычный украинец", а "тимчасово русифікований співвітчизник" :)"
https://www.facebook.com/pawlentyj/posts/10210371872960135

І це істотно. Так звані "російськомовні українці" в більшості випадків є не суб’єктами мовного вибору, а лиш об’єктами чужої політики (бо "вибір" під сильним тиском обставин — це далеко не суб’єктність).

Відтак і надалі вони не "російськомовні", а "русифіковані".

Dixi :-)))
А між иншим. Повернення Московщині (Московії) історичної назви, пропоноване недавно кимось із політиків — справа, як на мою думку, цілком справедлива. Але раптом виявляється, що така термінологія якось прямо таки вивертає язик. Ну, пробував, пробував — і так чомусь і не говориться, і не думається. Мноґабукафф...

Але, факт, слід називати сєвєрного сосєда справжньою назвою, відповідною до його історії і ментальности. Відтак, я би запропонував підходящу історичну назву — "Орда". Без жартів.

Вони пишуть в офіційному документі: "назначить послом НА Украине". А право нашого преза (аби був президентом, а не презервативом, звісно) видавати указ: "призначити послом в Орді". Ну, бо це буде по-українськи. Мова у нас так. А шо?
Моя версія проблемного перекладу: "dickheador". Бо там має бути деяка словотворча варіяція стандартного терміну.

"Адназначьна!" ((с) Владімір Вольфавічь).
Звідси: "миколаïв передає привіт пуйлу" - https://www.facebook.com/photo.php?fbid=703384213060291

Що цікаво, слово "пуйло" містить корінь "пуй", який увійшов в ужиток ще в грудні 2011: "Хутин - пуй!" Але слово "пуй" після народження так і не усамостійнилось поза вихідним словосполученням (тільки цьогоріч в березні було сформульовано його незалежне застосування: "Пуй тебе Хутин!"), так що було б неправильним вважати, що слово "пуйло" є похідним від слова "пуй".

Але пройде декількасот років і, цілком можливо, лінґвісти згублять ці тонкі нюанси (бо що значать якісь три роки на тлі всесвітньої історії!) Ось так от і спотворюються сьогоднішні реалії навіть у строгих наукових підходах прийдешніх поколінь :-(((
Originally posted by [livejournal.com profile] nikitanik at Суп чи юшка?

http://gazeta.ua/blog/39720/sup-chi-yushka
- У вас то суп чи юшка? – придивляється до моєї тарілки касирка в робочому кафе. Підозрюю, що є в її питанні якийсь сенс, і ці два слова – абсолютні синоніми, як на мене, – мають чимось відрізнятись. Здогадуюсь, тут це – різні страви. Кажу, у мене - з рибою, і вона, киваючи, вибиває чек.

Мене часом заганяють у кут запитання людей, які не хочуть або не вміють сформулювати свою думку чітко. От наприклад: "Как вы установите стойку микрофона?" Це рече поважний чиновник, що інспектує об'єкт державного значення перед його урочистим відкриттям більш вельможними персонами. "Як? Вертикально!" - рветься у відповідь, але мовчу, бо він вочевидь потребує якоїсь іншої інформації. І справді, мова йшла про необхідність закріпити все, що може завалити вітром або за що ризикує перечепитись людина. То чого б тобі, дядьку, не сказати прямо: закріпіть стійку для мікрофона. Ні, треба півтори години "вопрошать" подібне. З бажання вивищитись або через нездатність висловлюватись ясно?

Але сьогодні те питання в кафе мене анітрохи не дратувало, навіть зігріло. Попри внутрішнє філологічне обурення. Бо кажуть, моя сестра, ще зовсім малою, на бабусине запитання, чи їстиме вона юшку, завше відповідала відмовою. А якщо за мить бабуся мудро перепитувала: "А суп?" - дівча охоче погоджувалось. І насипали їй супу з того самого чавунця з печі, з якого дідусеві щойно дали юшки.

Мабуть, радянська українська мова надавала перевагу супам і не любила юшку тільки за те, що вона була ознакою відмінності братніх мов. Як частина великого пласту питомої лексики, що доводив багатство й інакшість української, а тепер зникає у безвість, як і наші бабусі.

Каюсь, у своєму дитинстві, яке теж було радянським, я сприймала оті справжні слова, вживані бабусею, застарілими. У підручниках і в телевізорі їх не було, усіх отих юшки, кисляку, рядна, чи ковезки – були суп, кефір, покривало, палка.

А ще от – хусткою бабуся запиналась, а не зав'язувалась, стілець був перехнябленим, а не перекошеним, діти падали навзнак, а не на спину, сусідка до нас навідувалась, а не заходила, а я в новій одежині була бабусі ловка. Я звикла, що оте "ловкий", "ловко" оточуючі завше перепитують, не розуміючи, що говорю не про спритність, а про зовнішню чи внутрішню красу.

Не кажу вже про закло. Це закуток нашого городу, який дотикався до сусідського й робив із традиційного для городів прямокутника букву "г". Зазирніть-но у 2-й том словника Бориса Грінченка 1958 року – в ті часи закло було. А тепер воно де?

Іще кілька цвяшків. Те, що в російській мові просто відкривають, у моїй рідній має при собі власні слова із широкого синонімічного ряду: очі – розплющують, двері – відчиняють, пляшку – відкорковують, книгу – розгортають, занавіски – розсувають, хоч звісно, все це можна й відкривати, щоб було понятнєй.

Та попри все багатство української слова суп і юшка, панове, таки тотожні. Щоправда, наша юшка має ширше значення, ніж ваш суп.

Зізнаюсь, я щоразу неймовірно смакую момент, коли хтось мені пробує довести бідність української проти російської на прикладі слова сир. Воно у мене, сільської дитини, одне – сир і все тут. А той, що привозили з міста, звався твердий сир. Кажуть, я нещасна, бо моя мова не розрізняє сиру і творогу. Тоді я нагадую про їхнє масло, яке конче потребує уточнень – вершкове воно, рослинне чи машинне. Бо у нас то масло, олія й мастило!

А що, з'їли?
*****************

Побачив посилання в [livejournal.com profile] chita_i

Калєсьнічєнка ридає на УП: «В Киеве запрещают обучать детей на русском языке!» — http://blogs.pravda.com.ua/authors/kolesnichenko/5179123a1f9d6/ — і закликає батьків, які хочуть, але позбавлені можливости віддати дітей в російську школу, повідомляти йому інформацію про це. Калєсьніченка — політична проститутка, не питання, але сама по собі ця ініціятива заслуговує на увагу, я би сказав.

Батьки хочуть вчити дітей російською у Києві? Це їх право, факт. Але як у нас справи з аналогічним (щонайменше) правом батьків вчити дітей українською у Донецьку чи Севастополі? Ой, хріново... Про Севастополь, скажімо, рік тому:
http://crimea.comments.ua/digest/2012/05/21/114450.html
http://www.radiosvoboda.org/content/article/24544094.html
- і за той рік краще не стало, як розумію.

Ех, підчепив би я за виступаючі частини тіла — і вгору, вгору! (мрії, мрії...) — всіх наших професійних патріотів, які досі так і не спромоглися ні що (або я чогось не зауважую?) на підтримку «калинової».

Тим часом, справа цілком реальна:

- зібрати інформацію про батьків, які позбавлені можливости вчити дітей державною мовою;
- представити цю інформацію в Києві — на рівні уряду в цілому і міністерства освіти зокрема;
- відмоніторити вирішення проблем.


Всі три пункти — не складні, по суті, і вимагають тільки певної наполегливости і елементарної самоорганізації групи активістів. Не розраховувати ні на бліцкріґ, ні на доброго дядю з високого кабінету — але збирати і доносити, збирати і доносити... «Лупайте сю скалу!» Рік-два-три — і проблема, по-моєму, цілком рішабельна, оскільки справа для держави копієчна, а українська мова нашим очільникам не ворожа, а тупо байдужа. Відповідно, всі необхідні рішення цілком можна вигризти у Києві, далеко ходити не треба. То чому ні?

Я, наприклад, цілком готовий брати в цьому участь. Контактувати в реґіонах, з пресою і посадовцями, вести базу даних, вести сайт (а наприклад — http://kalynovahilka.org.ua/)... Чи ще би хтось приєднався?
Багато років займався прайс-серверами: http://stolica.ru, http://abc.ru, http://infomincer.net — це колишні мої проєкти. Аж нарешті додумався, як варто називати такого роду сервери українською: «купувайки».

А російський термін «покупайка», як виявилось, вже існує — ну ніччогісінько по-справжньому ориґінального неможливо придумати в цьому найпрекраснішому з можливих світів :-(
Їду на днях маршруткою - на сидінні за мною балакають дві дівчини. Спершу подумав що студентки, але, судячи по розмові, то були вчительки чи навіть викладачки. Менше з тим.

Говорять ті дівчата, я би сказав, центральноукраїнським діялектом (у мене родина з Черкащини - мова практично така ж), але густо прикрашаючи розмову русизмами - густіше, ніж зазвичай доводиться чути в тій мові. Я, взагалі, ставлюсь до суржику цілком нормально - радше навіть прихильно (то говірка така - чим не рівня иншим?) Так що коли почув за спиною словосполучення "власна думка" - дужже мене підмивало обернутись і прочитати нотацію: "Дєвушки! Слідіть за культурою рєчі! Нада говорить «собствєнна думка», а не так як ото ви ковєркаєте!" Але стримався. Бо, думаю, ще не так зрозуміють, абощо.
"...Є тільки мить, що дитинством зовемо ми -
Це тільки мить, тільки мить, тільки мить..."
(з прощальної пісні цьогорічних випускників).


Ходили-сьмо на випускний до сина. На підході до школи зустріли маму його однокласника, поздоровкались... Мама ця - говорить з нами українською. І з чоловіком, і з батьком (чи то зі свекром) так само. І вони з нею. Але ж коли наші діти були в першому класі - що ця мама, що її чоловік були нормальними російськомовними киянами! І ніякого такого українства при спілкуванні з ними не відчувалось. Ну, в розмові зі мною вона часом намагалась перейти на українську, але звучало це так тяжко, що я почував себе незручно і якось навіть запропонував їй не мучити себе. Взагалі, людей, які намагались спілкуватись зі мною калічною українською, у Києві я зустрічав чимало - але тільки на початку 2000-х, а в останні роки - вже нікого. Тобто, роблю висновок, всі кияни, які, в принципі, готові розмовляти по-українські, мають вже достатньо мовної практики і спілкуються цілком вільно. Хто жив тут в 80-90-х роках, думаю, оцінить унікальність такого стану справ.

Більше того. Решта батьків, яких я чув на випускному - теж спілкувались між собою українською. Випускник Ільхам - чи то киргиз, чи то казах, як на моє око - говорив привітання зі сцени без найменшого акценту (для порівняння - мама, яка здивувала мене першою, закінчила цю ж нашу гімназію, років 20-25 тому)... І, взагалі, вся російська, яку я почув за вечір (окрім реплік коханої) - це три пісні з числа виконаних випускниками ("Как много русских песен!" - здивовано зауважила з цього приводу Ліна). Словом, аж ніяк не більше, ніж буває на наших родинних забавах на Західній Україні.

Доколє???
Гарний новотвір у вірші Світлани Поваляєвої: "...простір щовдих ущільнюється..." - а заодно, там же, і "щовидиху": http://numo.livejournal.com/75691.html
Є у мене давній студентський друг - з найближчих, як на студентські часи. Він з Кубані - а вчили-сьмо разом у Москві. Тоді про національності я не замислювався - але відновивши спілкування по прошесті майже 20-ти років дійшов думки, що старий друг цілком може зрозуміти мене й українською (він наполовину українського роду - дідо з бабою говорили з ним по-нашому). Ну, наче й розуміє - каже, часом, що "як в тумані", але то таке. "Было бы желание" :-)

А сьогодні раптом ми з ним поспілкувались по скайпу стосовно мови - просто-таки зразково-показово, я би сказав. Може і ще кому цікаво: "анатомия русской души", однозначно :-((( Звісно ж, в імперсоналізованому варіянті... )

Не те, що я так вже й вражений. Але рідко доводиться зустрітись з настільки чітко сформульованою квінтесенцією братньої любови. Однак!
Моя сестра відгукнулась на дискусію в ЖЖ що до визначення сенсу слів. Вона фаховий комп'ютерний лінґвіст - отримала Ph.D в Рочестері (США), зараз працює дослідником в Единбурзі - Мирослава Дзіковська ( http://homepages.inf.ed.ac.uk/mdzikovs ).

Сестра хоч і не проявила належної родинної солідарности про суті дискусії - зато роз'яснила, як в сучасній лінгвістиці визначається сенс слів. Ех!

***

> Що до - http://p-dzikovsky.livejournal.com/63923.html (я в тому обговоренні стверджую, що здатен адекватно сформулювати сенс слова "наразі", яке вживане мною з дитинства - і формулюю - опонент, натомість, заперечує все це)

Ось, значить...
"Здесь слишком много сквозняка, / Но слишком сильный дух;
Здесь много старых женщин, / Они все читают вслух;
Ко мне подходят люди / С намереньем разбить мне нос,
А ты удивлена, отчего я не живу здесь -
Милая, ты знаешь, / Мне кажется, это странный вопрос..."

Б.Г., з альбому "Ихтиология"


Вляпався ото в мовну дискусію - ніяк не вигребусь з неї :-( Але хочу поділитись інтелектуальними здобутками, так би мовити. Це може видатись занудним, тому ховаю під кат прекрасний тред, де мені пояснюють, що я не знаю значення слова, вживаного мною змалку, і що це слово насправді значить - цілком природно, що робить це людина, яка дізналась сенс обговорюваного слова десь так "після університету", по словниках.

Отакво! )
За мотивами обговорення наступної тези [livejournal.com profile] maksymus'a: "Це слово-паразит, схоже з українським новоділом наразі..." - http://ua-etymology.livejournal.com/275052.html?thread=3693676#t3693676

Не можу не процитувати найсильніші тези цього автора, висловлені по ходу диспуту (виділення моє): "...немає такого слова в літературній мові, це діалектизм, неоковирний поза власним контекстом. Так само немає в літературній мові слова співпадає, попри дуже широке вживання, відтак не має значення «тому». Не існує слів перемовини, цьогоріч. Дочасний не має значення «достроковий». І т. д.", "Навзаєм не має додаткових значень, це західноукраїнізм, що цілком може використовуватися в певних контекстах,..."

Як це "не існує слів" - якщо вони реально вживаються? Як це "не має значення", якщо саме таке значення мовці надають певному слову - а співбесідники це значення сприймають? Як це "може використовуватись в певних контекстах" - а в решті контекстів, значить, мені не вільно використовувати це слово?

Ясно, що йдеться про невідповідність реального стану речей певному канону, зафіксованому лінґвістами. І, залишаючи поза увагою питання плинности цього канону, я би сформулював наступним чином: хто ці люди? які вони мають підстави вимагати від мене відповідности моєї мови їхнім канонам? чому я маю зважати на такі вимоги?

Мій варіянт відповіди: це грамотні вчені (зокрема, [livejournal.com profile] maksymus, чию фахову кваліфікацію я, без жодної іронії, не ставлю під сумнів), які проводять точку зору, що їхня наука годна не тільки досліджувати мовну реальність, але й має право накидати цій реальності певні правила. Отака от цікава перверзія у відношенні науковців до предмету свого дослідження - наскоро й не можу привести прикладу якоїсь иншої дослідницької дисципліни з аналогічними нюансами у ставленні до реальности.

Видається зрозумілим, що причиною такого стану справ є правові і політичні чинники - так, скажімо, у Франції свого часу жорстко витравлювались діялекти (не скажу, чи нічого не переплутав - але чув саме про таке). Але в цитованому обговоренні політика відсутня - автор, наскільки можу судити, не апелює ні до яких арґументів, окрім "чисто наукових". Як же він в такому випадку обґрунтовує імперативність власних тез? М-м-м-м...
Чудесна історія від [livejournal.com profile] misjko нагадала мені про власну чималу колекцію "мовних шкіців".

***

Первомайськ, 26-го грудня 2004-го. Третій тур виборів.

Сиджу на дільниці в якості "кореспондента". Зауважую молодого хлопця, який товчеться серед виборців, але не голосує сам... Ага, бачу у нього теж якесь посвідчення. Треба ж познайомитись!

- Перепрошую, Ви також спостерігач?

- Пожалуйста, говорите по-русски.

- (Однак!!!) Извините, а Вы откуда?

- Из Молдавии.

- Из самой Молдавии или из Приднестровья?

- Из самой Молдавии.

Що тут сказати... Смаглявий... Але за пару хвилин робити раптом нічого, народу нема... Підходжу-посміхаюсь:

- Тишь да гладь.

- Пожалуйста, говорите по-русски.

Так і не поговорили...

Всяке й инше було...
Ось тут: http://rue.wikipedia.org

Ціную всі руські мови і говірки, тому вітаю цей ресурс усіма руками, ногами тощо.
Ось що пише Григорій Померанц:

"...В 1953 году я начал работать учителем в станице Шкуринской (бывшего кубанского казачьего войска), и вот оказалось, что некоторые школьники 8-го класса не говорят по-русски. Мне отвечали по учебнику наизусть. Кубанцы — потомки запорожцев, их родной язык — украинский, но за семь лет можно было чему-то выучиться... Я решил обойти родителей наиболее косноязычных учеников и посоветовать им следить за чтением детей. Начал случайно с девочки, у которой была русская фамилия. Допустим, Горкина. Мать ответила мне на нелитературном, с какими-то областными чертами, но бесспорно русском языке. С явным удовольствием ответила, с улыбкой. “Так вы русская?” — “Да, мы из-под Воронежа. Нас переселили в 1933 году вместо вымерших с голоду”. — “Отчего же не выучили дочку своему родному языку?” — “Что вы, ей проходу не было! Били смертным боем!”

Оказалось, что мальчишки лет пяти, дошкольники, своими крошечными кулачками заставили детей переселенцев балакать по-местному. В школе это продолжалось. За каждое русское слово на перемене — по зубам. По-русски только на уроке, учителю. Запрет снимался с 8-го класса. Ученики старших классов — отрезанный ломоть, они собирались в город, учиться, и им надо говорить на языке города. Действительно, к 10-му классу мои казачата уже сносно разговаривали. Вся эта автономистская языковая политика стойко продержалась с 1933-го (когда была отменена украинизация) до 1953-го и продолжалась при мне, то есть до 1956-го. Дальше не знаю.

Я не думаю, что сопротивление было сознательно организовано взрослыми. Организацию выбили бы в 1936–1939 годах или в 1944-м, во время ликвидации неблагонадежных, сотрудничавших с немцами. Нет, никакой организации не было. Было казачье самосознание, которое дети чувствовали, — и детская самодеятельность. Дети сохранили господство украинского языка в кубанских станицах..."

[Джерело цитування] [Цитата знайдена в блозі Оксани Забужко]

Відтак, чи кубанці вважали себе росіянами середині в 20-го сторіччя? Чи вважали тогочасні кубанці свою мову російською?

Наведена цитата, як на мою думку, містить однозначно неґативну відповідь на обидва ці запитання.

November 2016

S M T W T F S
  12345
6789101112
131415161718 19
202122 23242526
27282930   

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 19th, 2017 11:34 am
Powered by Dreamwidth Studios