"...Є тільки мить, що дитинством зовемо ми -
Це тільки мить, тільки мить, тільки мить..."
(з прощальної пісні цьогорічних випускників).


Ходили-сьмо на випускний до сина. На підході до школи зустріли маму його однокласника, поздоровкались... Мама ця - говорить з нами українською. І з чоловіком, і з батьком (чи то зі свекром) так само. І вони з нею. Але ж коли наші діти були в першому класі - що ця мама, що її чоловік були нормальними російськомовними киянами! І ніякого такого українства при спілкуванні з ними не відчувалось. Ну, в розмові зі мною вона часом намагалась перейти на українську, але звучало це так тяжко, що я почував себе незручно і якось навіть запропонував їй не мучити себе. Взагалі, людей, які намагались спілкуватись зі мною калічною українською, у Києві я зустрічав чимало - але тільки на початку 2000-х, а в останні роки - вже нікого. Тобто, роблю висновок, всі кияни, які, в принципі, готові розмовляти по-українські, мають вже достатньо мовної практики і спілкуються цілком вільно. Хто жив тут в 80-90-х роках, думаю, оцінить унікальність такого стану справ.

Більше того. Решта батьків, яких я чув на випускному - теж спілкувались між собою українською. Випускник Ільхам - чи то киргиз, чи то казах, як на моє око - говорив привітання зі сцени без найменшого акценту (для порівняння - мама, яка здивувала мене першою, закінчила цю ж нашу гімназію, років 20-25 тому)... І, взагалі, вся російська, яку я почув за вечір (окрім реплік коханої) - це три пісні з числа виконаних випускниками ("Как много русских песен!" - здивовано зауважила з цього приводу Ліна). Словом, аж ніяк не більше, ніж буває на наших родинних забавах на Західній Україні.

Доколє???

November 2016

S M T W T F S
  12345
6789101112
131415161718 19
202122 23242526
27282930   

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 27th, 2017 08:39 am
Powered by Dreamwidth Studios